Ми підтримуємо ці принципи вже декілька років. Незалежно від того, чи приймуть депутати чужими картками закон про "приховану двомовність", ми закликаємо всіх приєднуватися до цієї програми!

Одне лише виконання пункту №2, не переходити "із ввічливості" на російську, може радикально змінити мовне середовище. Тож вперед, до дії!

1) Перше, і саме головне: спілкуйтесь українською за будь якої можливості, і робіть це із задоволенням! Створюйте якісний, цікавий україномовний продукт. У власних текстах, виступах, у перекладах, у спілкуванні, у всьому - наприклад, "кожного разу, коли ви розмовляєте з іншою людиною / в громадському місці українською, ви закладаєте таку собі цеглинку в розвиток сучасної української культури і змушуєте інших людей задуматись над таким самим внеском."

2) Навчіться не переходити з української мови, навіть якщо ваш спів-бесідник говорить російською. Подібна ввічливість - хибна. Серед іншого, цим ви позбавляєте його можливості навчитися правильно розмовляти українською. Одне лише дотримання такого правила дуже сильно вплине на мовне середовище, в якому ми живемо.

3) Не сподівайтеся на державні органи. Вимагайте дотримання свого права на рідну мову найсильнішим методом - економічним. Підтримуйте якісний український кіно-дубляж квитками на такі фільми, пожертвами для аматорських студій дубляжу. Підтримуйте україномовні газети, журнали, книги гривнею!

4) Вчіть англійську мову, і використовуйте англомовні джерела в першу чергу. Російські джерела - вторинні по відношенню до англомовних, і пропонують в сотні разів менше оригінальної інформації.

За наслідками депортації загинуло, за різними даними, від 15 до 46% татар. Сказати, що така депортація була "порятунком", може хіба що людина, спроможна називати Голодомор дієтою, а газові камери - вентиляцією легенів.

Лідер Компартії Петро Симоненко заявив, що депортація кримських татар була вчинена радянською владою "задля їхнього порятунку".

Мовляв, 20 тисяч кримських татар перейшли на бік Німеччини, "здали всі закладки для організації партизанського руху в Криму, охороняли концентраційні табори". І залишити татар в Криму означало б спровокувати їхню різанину з боку радянських людей.

Логіки в цих заявах шукати не доводиться. Радянські історики називали кількість кримських татар у пронімецьких формуваннях на рівні 9 тисяч осіб. Однак, навіть якщо взяти цифру в 20 тисяч колаборантів, це все одно менше, ніж кількість кримських татар, що воювали на фронті в 1941-45 роках за СРСР (понад 35 тисяч осіб).

Постанова про виселення татар і перетворення Криму на область Росії. ДОКУМЕНТИ

Радянська влада ставила у вину кримським татарам участь у кримськотатарських комітетах, організованих німецькою окупаційною адміністрацією. Справді, це мало місце. Але в кожному з районів Криму діяли точнісінько такі ж російські комітети, як і на значній частині окупованої території Росії.

Для прикладу, один лише так званий Локотський район пронацистського російського самоврядування у нинішніх Орловській і Брянській областях Росії за територією і населенням був більший за тогочасний Крим.

А у всіх російських пронацистських формуваннях брали участь, за найскромнішими підрахунками, більше мільйона осіб, не рахуючи місцевої поліції. І це при тому, що Крим був окупований увесь, а РРФСР – лише своїми західними околицями. То невже лідер КПУ виправдовує депортацію росіян?

Якщо Симоненко підтримує колективну відповідальність за приватні гріхи, то, цікаво, якої кари заслуговують комуністи за гекатомби вчинених їхніми "колегами" злочинів?

Депортація кримських татар. Фото: noviny.su

До речі, за Кримінальним Кодексом приниження за національною ознакою, вчинене службовою особою, карається виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на строк до п'яти років.
Повну статтю див. тут: http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/05/18/85876/

Моя дорога бабуся завжди мала запас: ящик мила і ящик солі. І сірників – у такій кількості, що вистачило б на кілька років. Вона пережила війну і знала, що сіль, сірники та мило – то валюта часом стабільніша за паперові гроші і навіть золото.

Луі Віттон, Майбах і Верту – всі ці коштовні аксесуари українських нуворішів мають таку саме природу, що захована дитиною цукерка, чи моєю бабусею – ящик мила. Але йдеться не про самозбереження, а про страх.
http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/30569/

«Скільки ЛексУсів! Скільки ЛексУсів!» - кумедно наголошуючи на передостанньому складі, професор Тадеуш Кшонсток не приховував свого здивування, крокуючи київськими вулицями. Дороги у Польщі – кращі, а машини – гірші. В Україні – навпаки: дороги гірші, а кількість люксових авто значно більша.

Але причина цього не у дорогах, а в людях: у Польщі заможні люди не бояться їздити С-класом. В Україні «крута» тачка – то не тільки коштовна забавка, вкладення капіталу та перевага на дорозі. Така машина – то не тільки компенсація комплексів чи/і ознака певного соціального статусу.

Така машина – то прояв соціальної мімікрії. Щоб тебе не чіпали, треба зробити так, що б тебе боялися. Так само як у дикій природі беззубий вужик приймає кольори отруйного гаспида – так само середньої руки бізнесмен купує «Інфініті». Бо інакше – з’їдять.

Як пояснити польському колезі, що коштовні іграшки наших «господарів життя» є компенсацією їх непевності і прихованих страхів?!

Страх – батько конформізму. У війнах і репресіях виживали конформісти.
Герої гинуть першими.

Так спрацював наш неприродній відбір. Протягом ХХ століття страх став однією з базових складових української культури. Ми так звикли до наших страхів, що перестали помічати їх прояви.

Страх породжує недовіру. Від недовіри в Україні ростуть тільки паркани. І йдеться не тільки про шести метровий паркан президентського Межигір’я. Паркани звичайних мешканців моєї рідної Слобідчини з кожним роком також стають усе вищими.

Страх породжує несмак. Бо з точки зору архітектури за тими парканами можна побачити кладовища будматеріалів – українці і в архітектурі своїх осель залишаються конформістами і бояться виокремлюватися. Архітектори можуть зробити оригінальний проект, але замовники віддають перевагу у кращому випадку псевдо-бароковим коробкам.

Страх зупиняє поступ. Україні потрібні зміни, а виборці вимагають стабільності.

Страх став економічним чинником. Від недовіри знецінюються гроші. Паніка на валютному ринку і подвійне падіння гривні у листопаді 2008 році – хіба не є прямим наслідком такого страху, недовіри до дій власної держави?

Незабаром, у лютому 2009 року заколивався було польський злотий. Але поляки своїх владних установ не бояться, політиці центробанку довіряють і польська валюта випірнула з-під кризової хвилі із мінімальними втратами.

Звичайні наші співгромадяни бояться держави,
а політичний клас – своїх громадян.

Народні депутати у масі своїй живуть «депутатськими комунами» у відомчих будинках або за високими парканами Козину та Кончи-Заспи, лікуються не у районній лікарні, а в урядовій Феофанії, відпочивають у закритих санаторіях, і вважають за принизливе пересуватися громадським транспортом.

До перевіреного варшавського «Запічку» завітала усміхнена пані і вже здалеку замахала моєму приятелеві: «О, Тадеуше, що журек тут їсте?! Але ж тут треба замовляти вареники!» Тадеуш представив мене Ірені Ліповіч – польському омбудсменові.

А я у цю мить намагався собі уявити Ніну Карпачову у «Пузатій хаті». І у мене нічого не виходило. Український прем’єр Азаров на відпочинку плаває у відгородженому тільки для нього кілометровому пляжі у той час, коли Кемерона відмовляються обслуговувати у тосканському ресторанчику, не впізнавши у ньому британського прем’єра.

Український президент Янукович без охорони не ходить навіть до туалету Ради Європи, де навряд чи хтось міг би його скривдити. Українські можновладці створили свій світ, герметично ізольований від «звичайних людей». І цьому можна знаходити сотні причин, але підставою будь-якої з них є те, що це покоління політиків просто боїться.

Ця генерація досі не компенсувала травми голодного радянського дитинства. Звідти – і їх дитяча жадібність, і їх марнотратство. Бо пережита бідність (не так матеріальна, як духовна) породжує, як потяг до золотих змішувачів та яшмових унітазів, так і страх все це втратити.

Бо в їх пострадянській свідомості нема інших цінностей. Прийнявши християнську обрядовість і символ віри, пострадянські покоління не усвідомили, що у часи Нового Заповіту дві головні заповіді – любити і не боятися. І що всі гріхи минулих часів походять саме від їх заперечення словом, дією чи бездіяльністю.

І тут вже йдеться не тільки про політичну верству. 75% українців толерує хабарництво. Українці заряджені ірраціональним негативом, що можно легко побачити на будь-якому інтернет-форумі.

Вони заряджені такою саме ірраціональною недовірою одне до одного, і щоб відчути не треба відвідувати засідання жодних зборів – Верховної Ради, профспілкового комітету чи мешканців багатоквартирного будинку, де за кілька хвилин хтось істерично кричить та кидається з кулаками на опонентів – досить лише вийти на людну вулицю і спробувати посміхнутися незнайомцю. У Лондоні чи Варшаві у більшості випадків вам посміхнуться у відповідь. У Києві чи Харкові ваша посмішка радше зустріне косий і підозрілий погляд.

Екстремальні умови нашої історії протягом чотирьох поколінь виховували страх і недовіру. І навіть коли негаразди тоталітарного лихоліття минули, ці дві речі – страх і недовіра – уже закріпилися в українській культурі, формуючи стереотипи соціальної поведінки. І тому страх – то насправді найбільша небезпека для України. 
Бо як усі гріхи людини, так і всі вади суспільства – від страху.

За десять місяців до 20-ї річниці української незалежності зустрілися два відомих публіциста: український – Микола Рябчук і польський – Марчін Войчеховський. Марчіну було цікаво почути думку Миколи про українські перспективи.

Потім я задав питання Марчіну: а якби ми напередодні 20-річчя польської незалежності, у 1938 році шукали б відповіді на те саме питання, чого б воно було варте менше, ніж через рік – у вересні 1939-го – коли Гітлер і Сталін зробили у польській незалежності кількарічну перерву? Марчін лише сумно посміхнувся.

Перші 20 років своєї незалежності польське суспільство було наповнене хворобливими суперечностями.

Тодішні дитячі страхи польської державності мали інший характер, ніж теперішні українські і були пов’язані із надлишком патріотизму, сп’янінням від вимріяної незалежності і страхом її знову втратити.

Страх проривався гнійниками державних переворотів, експериментами над конституцією, політичними вбивствами – президента Нарутовича та міністра внутрішніх справ Перацького, а також створенням концентраційного табору для незгодних – сумнозвісної Берези Картузької.

Міжвоєнні польські уряди боялися надати більше прав українській меншості і натомість виховали цим радикальних українських націоналістів. Суспільство боялося сказати само собі правду і тому таким болісно несподіваним був початок нової війни.

Для того, щоб вилікуватися від дитячих страхів Другій Речі Посполитій знадобилося втрата незалежності, перетворення на радянського сателіта і 50 років – від «Золотого вересня» 1939 року аж до «Круглого столу» у 1989-му. На шляху осмислення помилок минулого було багато подій, але тут не можна не згадати одноієї.

22 жовтня 1978 року поляк Кароль Войтила став Папою Римським.

«Не бійтеся!» - сказав Ян Павло ІІ того дня.

Він просив своїх вірних відкрити двері Христу і його спасительній владі, відкрити цій владі державні кордони, кордони економічних систем, політичних систем і цивілізаційних напрямків. А то прохання прозвучало як заклик до опору авторитаризмові.

Папа говорив про те, що людина сьогодні надто часто не знає, що у ньому є. Йшлося про часточку вищої суті у кожній людині, а звучало – як нагадування про внутрішню силу кожного. Він казав про те, як часто людину охоплює зневіра і непевність щодо сенсу власного життя, а то звучало як заклик до змін: «Не бійтеся!»

Наступного року Ян Павло ІІ вирушив до «паломництва» рідною Польщею – і в кожному селі чи місті він повторював це «Не бійтеся!»

«Слухай, Анджею, – у голосі Барбари Шацької, відомого соціолога, яка досліджувала історичну пам’ять поляків, бриніло здивування. – Що це може значити: Пілсудський раптом став найбільш популярною фігурою серед інтелігенції?» «Буде революція!» - пожартував колега. За кілька місяців вибухнула «Солідарність». Люди почули те «Не бійтеся!»

Але знадобилося іще 10 років, щоб лідери «Солідарності» прийшли до влади і провели необхідні для оздоровлення суспільства реформи. А потім іще 10 років, щоб ці реформи принесли свої плоди, а нові покоління перестали боятися.

Нещодавній винахід Ганса Рослінґа – «статистичний «Діснейленд» ресурсу Gapmider World – дозволяє проілюструвати цю різницю у розвитку України та Польщіі. Графік враховує лише два показники – середню тривалість життя та середній дохід на душу населення. Але то два найважливіші показники – здоров’я і добробут. І цього цілком досить, щоб оцінити прогрес, стагнацію, або зворотній прогресу напрямок руху.

Останні 20 років Україна тупцює на місці. Чи, радше, коливається як маятник туди-сюди.Польща натомість вирвалась з кризи на початку 90-х і впевнено рухається вгору.

І так то виходить, що українців від поляків відрізняє тільки одна річ – дитячий страх перед змінами. Хоч якось соромно у 20 років боятися темряви – дитячий вік України давно минув. А зі страхами можно боротися тільки у один спосіб: їх треба усвідомити і перестати боятися.